ДЛЯ ЧОГО В СВІТІ МИ ЖИВЕМ?
Вадим КРИЩЕНКО
Поезія
КУДИ ІДЕМО?
Ідем по замкненому колу,
Згубивши напрям справжніх трас.
Показуєм сідницю голу —
Все, що лишилося у нас.
Самі себе перехитрили,
Згубивши, що Всевишній дав.
Хоча були достойні сили,
Щоб рідний край на ноги став.
Гризня і сварка — наша тема,
Отак жили і так живем.
Як скажеш сто разів «нікчема» —
То попадеш в розряд «нікчем».
В іронію вмочив слова ці –
Хоч гнів затемнив краєвид,
Бо празникують знов поганці,
Добравшись до смачних корит.
Злодії, хитруни, заброди –
У них брехня взамін одеж...
Ти усвідомлюєш, народе:
Куди ідеш і з ким ідеш?
БЕЗ ВОЛІ ТА ПРАВДИ
«Не треба нам волі,
Не треба нам правди» —
Слова ці поволі
Роз’ятрують рани.
А рани болючі –
Криваві й сердечні...
В брехливих онучах
Яка незалежність?
Зло вислало килим...
Хіба ми не бачим?
Чого тільки скиглим,
Чого тільки плачем?
Чого не кладемо
Відважність у руки,
Щоб недруг щоденно
Чув грім перегуків?
Народе! Мій брате! –
Хай чується всюди:
Без волі та правди
Вкраїни не буде!
ДЛЯ ЧОГО В СВІТІ МИ ЖИВЕМ?
Далекий крик, близьке зітхання —
Біжать в суєтах день за днем.
І постає німе питання:
Для чого в світі ми живем?
Для того лиш, щоб їсти й пити,
Небесну каламутить гладь,
На древніх стінах недобитих
Нікчемне «Вася» написать?
Що вміємо — ковтать горілку
І сльози витирать гіркі.
Хіба не стане серцю гірко,
Коли навколо отакі?
На гроші наше панство ласе,
Накралося — і все гуля.
Чим золотіші їх палаци,
Тим отча вбогіша земля.
Ідем похнюплено, похило,
Ховаючи одвічний страх.
А де ота козацька сила?
Де іскри волі ув очах?
Чого всиха вкраїнський корінь,
(Сусіда помагає в цім).
Чого схилились у покорі
І смуток поселився в дім?
Прокиньмося, брати-панове,
І, не минаючи проблем,
Знайдіть для відповіді слово:
Для чого в світі ми живем?
ПОДЯКА ПІСНІ
Не йшов з фанфарами у ногу,
По власній стежці шкандибав,
Але у серці, слава Богу,
Не заглушив щемких октав.
Ой, на шляху траплялось різне —
Було трагічне і сумне...
Але ішла десь поруч пісня,
Щоб в час лихий спасти мене.
За те, що пив з криниць любові,
Що не втопився у злобі,
Що душу грів у ріднім слові, —
Я, пісне, дякую тобі.
* * *
В чому щастя? Пізнаю з роками
Риси щастя — спільні і не схожі...
Доторкнуть не зможеш їх руками,
Роздивитись — певне,
теж не зможеш.
Бо вони — як чародійство пісні
Чи слова кохання під вербою...
В чому щастя? — відповіді різні.
А для мене — просто буть собою.
* * *
...А треба жити кожним днем,
Не відкладаючи на потім...
Що має буть — не обминем
В своїх стараннях і турботі.
Нам треба жити кожним днем.
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо «потім» може й не настати.
* * *
Нікчемне, беручке, мов клей, —
До всіх вчепитись може...
Уміймо забувати зле
І пам’ятать хороше.
Крізь втому, котра спину гне,
Крізь біль невдач і крики
Хай не заступить нам дрібне
Побачити велике.
НАУКА БАТЬКІВСЬКА
Щоб каяттям, бува, себе не мучить,
Мені мій батько промовляв колись:
— За стіл ніколи не сідай
з бундючним,
До ницого ніколи не тулись.
ПРИКАЗКА
Що візьмеш — утратиш,
Віддаси — твоє...
В приказці крилатій
Хитра мудрість є.
Натерпівсь багато,
Та усе — дарма:
Що узяв — утратив,
Що віддав — нема.
СИГАРЕТНИЙ ДИМ
Звичай вельми дикий —
Сигаретний дим...
А дівчаті тільки
Чотирнадцять зим.
І не має гадки,
Як на світі жить,
Що колись дитятко
Має народить.
І злітає птахом
Думка непроста...
Хочеться, щоб пахли
В дівчини вуста.
Щоб розквітло тіло
І міцніла стать,
Щоб її хотілось
В губи цілувать.
...Сигарета в роті,
І стакан вина...
А що буде потім?..
Бог єдиний зна.
БОРІМОСЯ ЗА ЮНІ ДУШІ
Борімося за юні душі,
За нашу парость молоду.
Хай роки доброти не сушать,
Що квітла в нашому роду.
Хай юнь про гожі справи мріє
І прапор гідності трима.
Між брехунів і між злодіїв —
Такого прикладу нема.
Мені болить, мене тривожить
Цинізм, жорстокість, сліпота.
Повірте, друзі, вам негоже
Мінять на них свої літа.
Сини-синочки, — вам належить
Наш дух не вивітрить, як дим.
І хай відлунює прийдешнє
Вкраїнським словом дзвінковим.
Не міряйте усе на гроші,
А правдою звіряйте все.
Тоді Господь і дні хороші
У вашу долю принесе.
Хай вас мине лиха година...
Збагніть слова простих чеснот:
Такою буде Україна,
Як завтра ви — її народ.
ЗА РОКОМ — РІК
За роком — рік,
За кроком — крок...
Я душу спік,
Сльозами змок.
Пізнав печаль
Я не одну...
Та долю все ж —
Не прокляну.
Бо основне:
Я був, я жив.
Не все забрав —
Щось залишив.
КРАСА РІДНОГО КРАЮ
Красою рідний край багатий,
Навкруг — як фрески з вівтаря...
Квітують мальви біля хати,
А угорі горить зоря.
Хай скептик каже: вже не модні
Червоні кетяги калин,
Та тішать серце і сьогодні
Ці кольори живих картин.
Калина, сонях, білі гуси,
І ластівка, що гнізда в’є...
Я не соромлюсь, не боюся
Сказати, що це все моє.
Чорниці кущик під сосною,
Пташиний спів до забуття...
Краса лишається красою,
Якщо вона вросла в життя.
А МИ П’ЄМО
Бідуємо... Але п’ємо — аж темно,
Задуму відігнавши від чола...
Проклята чарка — це одвічна тема
Убогого вкраїнського села.
Все продається тут за оковиту...
Я оглянусь, задумаюсь на мить:
В моїм селі уже давно пропито,
Що можна «отоварить» і пропить.
Закрили клуб,
затихнув дзвоник школи,
Захрипнув пісні чарівний мотив...
Але ростуть «генделики» навколо,
Де подадуть у пляшці й на розлив.
Хоч хата вбога і хлівець поганий –
Та наливай в гранчак без зайвих слів...
Яка ганьба. Хіба ми з роду п’яниць?
Хіба ми з роду вічних гультяїв?
Ні, ми уміло сіяли й косили,
Колись найкращим був наш хлібний лан.
Та забирає думання і сили
Оцей підступний, цей хмільний дурман.
Пропити можна долю і родину,
Бо гірше ворогів зміїне зло...
Ти маєш щось робити, Україно,
Щоб врятувать своє хмільне село.
ЖІНКА
Вже жінка — не дівчатко,
Сивинка в косах темних.
А з нею і мовчати
Так легко і приємно.
Про почуття не каже —
Лише протягне руку
І в хусточку зав’яже
Твої печаль і муку.
Промінням сонця вмита —
Вся з гідності й покори,
Зуміє розділити
З тобою втіху й горе.
Скупа на зайве слово,
Та на добро багата.
І квітне волошково
Краса ще не прим’ята.
А на щоках неначе
Незірвані лілеї...
І сам немовби кращим
Стаєш ти біля неї.
ЗАЛИШАЄТЬСЯ СЛІД
Пролетіла любов,
Щезла десь вдалині,
Не догнати її
На баскому коні.
Чого ж серце болить
І гуде голова? —
Бо лишила любов
Чорноброві слова.
Залишила сльозу
І приглушений біль...
Хто тепер відповість:
Звідки це і відкіль?
Ні, печальним очам
Дивуватись не слід,
Бо минає любов —
Залишається слід.
МУЗИКА
За мною ходить якийсь мотив —
Нема кінця, нема начала...
Чи ти любила, чи я любив?
Чи просто з ночі скрипка грала?
Вже відхололо рук тепло,
Вже загубивсь привітний вираз...
Усе минуло, відійшло.
І тільки музика лишилась.
Тінь згадки щезла й відпливла —
І повернуть її несила...
І тільки музика. Й слова:
Чи я любив, чи ти любила?..
ПОБУДУЙ МЕНІ СВІТ
Побудуй мені світ
без обману і злості,
Де, як свічі, горять
промінці доброти,
Де забуті казки
щось нашіптують досі,
Що згубилось давно у юрбі суєти.
Побудуй мені світ
із віночком любові,
Там, де щирість спішить
на високий поріг,
Бо так важко мені без цієї обнови,
Бо кохання помре
і залишиться гріх.
Побудуй мені світ
із прозорого неба,
Із вечірніх зірок і пахкої трави,
Бо мені в цім житті
віри справжньої треба.
Посміхнися мені — і мене оживи.
Побудуй мені світ —
і приходь сюди в гості,
Тільки спомини давні
в душі не неси.
Ой, як добре нам буть
без обману і злості,
Де горить ув очах
свічка ласки й краси.
КРАПКА ЛІТА
Сьогодні день — це крапка літа,
Бо завтра осінь вже почне
Кидать свої слова на вітер,
Писать своє есе сумне.
Гей, літо в житній одежині,
Яка швидка твоя хода...
І вечори були ожинні,
І сріблом хлюпала вода.
Були слова такі сердечні,
Що пахли, як серпневий сад,
Були наївність та безпечність,
Не оглядалися назад.
Не шкодувать хотілось — мріять
В обіймах тополиних рук.
Хотілося любов помірять
Безмежністю лісів і лук.
Було, було усе... І раптом —
Птахи вервечкою летять...
Це знову літо ставить крапку
В тонкому зошиті життя.
І ТИ ПРОБАЧ МЕНІ
В своїй любові ми з тобою грішні,
В своїй любові ми немов святі,
Бо дні були щасливі та невтішні
У нашому нелегкому житті.
Щасливий я, коли тебе побачу,
І відлітають помисли сумні.
За все болюче — я тобі пробачу,
А за все прикре — ти пробач мені.
Життя не раз байдужою рукою
Кидало наші долі врізнобіч.
Та все ж любов єднала нас з тобою,
Долаючи всі кручі протиріч.
За помилки я не боюсь розплати,
Усе, що скаже небо, — я віддам.
Але не хочу, мила, віддавати
Тебе чужим рукам, чужим губам.
Пережили випробувань чимало.
За грішне все —
нехай простить Господь.
Накинь на плечі неба покривало,
Забудь лихе
й до мене знов приходь.
Щасливий я, коли тебе побачу,
І відлітають помисли сумні.
За все болюче — я тобі пробачу,
А за все прикре — ти пробач мені.
ПРОФІЛЬ
В безсоння кави я наллю,
А ніч — як песик волохатий...
Боюся вимовить «люблю»,
Щоб того слова не злякати.
Це відчуття чи почуття?
Різниці в цих словах чимало.
Я серцем ще не прочитав,
Що поглядом ти написала.
І все ж малюю профіль твій
На фоні синього туману...
Тебе лише веду до мрій —
Напівчужу, напівкохану.
|
Немає коментарів:
Дописати коментар